Очікує на перевірку

Антський союз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Антський союз
Племінний союз
IV ст. – 602 р.
Антський союз: історичні кордони на карті
Антський союз: історичні кордони на карті
Червона лінія - кордони держави антів за Френсісом Дворніком; синій колір - пеньківська культура; червоний колір - території, які піддавалися набігам антів
Столиця невідомо
Мови Праслов'янська
Релігії Слов'янське язичництво
Форма правління Воєнна демократія
Вождь
 - 363-375 Бож
 - 540-562 Ідарізій
 - 558-562 Межемир (?)
 - 562-580 Келагаст
Історичний період Античність, Середньовіччя
 - Засновано IV ст.
 - Ліквідовано 602 р.
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Антський союз

Антський союз — політичне і військово-племінне слов'янське об'єднання[1], що існувало від IV — до початку VII ст. (602 р.[2]).

Утворений після розпаду держави гунів (370—469 рр.), до складу якої входили слов'янські племена й сармати. До складу Антського союзу племен входило шість племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів та з творів Костянтина Багрянородного, та пізніше виділялись дослідниками як особлива південно-західна група «племен»[3]: уличі, тиверці, поляни, древляни та сіверяни[3].

Розпався антський союз внаслідок навали аварів. Основна маса антського населення розселилась на північ Чорного моря, Київщину, Чернігівщину, і Полісся[4]. Племінний поділ як основа антського державного утворення вплинула на племінний поділ слов'янського населення VIII—IX ст., які стали основою для формування українського народу[4], також анти вплинули на формування болгар та румунів[5].

Згадки в наукових джерелах

[ред. | ред. код]

За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром[6]. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю[6]. Це, можливо, свідчить про те, що різні очевидці по різному вказували на кордони Антського союзу (Френсіс Дворнік). На період існування антського союзу припадає початок розбудови і активного використання для оборони «Змієвих валів». У VII ст., коли припинив існувати антський союз, змієві вали перестали розбудовуватись.

У X ст. арабський історик Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, «з прадавніх часів»: від кінця IV ст. до початку VII ст. н. е.[6][4]. В. Ключевський вважає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Цю думку поділяв інший російський історик — Б. Греков. Чеський історик Френсіс Дворнік вважає, що держава антів сягала аж до Сілезії[7]. Професор П. Третьяков писав, що анти й «роси» — це дві назви одного народу, який утворив Київську Русь[8].

Археологічним еквівалентом антів вважається людність, яка створила Пеньківську археологічну культуру[9]. Відомі археологічні знахідки антів, серед яких знайдені золоті та срібні скарби (Перешепине, Підгороддя, б. Крилоса; городища «роменського типу» в с. Ромен на Чернігівщині та ін.)[6]. Переважно серед антських пам'яток в Україні — це прикраси до одягу й кінської збруї із срібла, бронзи й білого металевого стопу; найбільше серед бронзових прикрас знайдено фібули з виїмчастим емалем, центр виробництва яких був в місті Києві (Вернер Й., 1950 р.)[6].

Лідери антів

[ред. | ред. код]
  • Бож (?—375) — антський правитель, вбитий готами[4];
  • Ідарізій (2-а пол. VI ст.) — вождь антів, згадується у зв'язку з боротьбою проти аварів.
  • Келагаст (?—бл. 550) — син Ідарзія, разом з братом, Мезамиром був послом до аварів.
  • Межемир (?—бл. 550) — син Ідарзія, «дипломат» антів, убитий аварами,
  • Мусокій (2-а пол. VI ст.) — невдало воював проти Візантії разом з Ардагастом.
  • Ардагаст (2-а пол. VI ст. — поч. VII ст.) — антський вождь, невдало воював з Візантією.
  • Пирогост[4] (?—бл. 597) — вождь і воєначальник антів.

Цікаві факти

[ред. | ред. код]
  • Цікаво що "Баварський географ" 9 століття, називає плем'я тиверців "аturezani" і "аttorozi", він відзначав феноменальне вільнолюбство "розгнузданість" тиверців, саме це відмічали автори що описували антів [10].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. стор. 94, Т.1 (А-В), «Енциклопедія історії України»: в 10 т. — Київ: Наукова думка, 2005 р. — ISBN 966-00-0415-X
  2. «Анти», Новий довідник історії України (Історичний словник). UkrHistory.com.ua. Архів оригіналу за 01.11.2017. Процитовано 1 листопада 2017.
  3. а б М. Брайчевський // «Хозарія і Русь» (Вибране), м. Київ, видавництво «О. Теліги», 2009 р., ISBN 978-966-355-029-9, Т. ІІ, С. 345—347.
  4. а б в г д стор. 34, том 11 [Архівовано 8 квітня 2016 у Wayback Machine.], «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  5. «The Making of the Slavs». History and Archaeology of the Lower Danube Region, C. 500—700. Cambridge: Cambridge University Press. 2001. ISBN 0-521-80202-4. (англ.)
  6. а б в г д стор. 48, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  7. F. Dvornik. «The Making of Central and Eastern Europe». London: Polish Research Centre, 1949. Second edition Gulf Breeze, Fla.: Academic International Press, 1974. (англ.)
  8. Третьяков П. Н. // «Восточнославянские племена», г. Москва, 1953 г. (рос.)
  9. стор. 95, Т.1 (А-В), «Енциклопедія історії України»: в 10 т. — Київ: Наукова думка, 2005 р. — ISBN 966-00-0415-X (укр.)
  10. Descriptio civitatum ad septentrionalem plagam Danubii [Архівовано 14 жовтня 2014 у Wayback Machine.] (нім.)]

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]